В умовах існуючого напруження на сході України Інститут миру і порозуміння взяв на себе реалізацію непростої місії – допомогти людям, групам та організаціям знайти порозуміння в процесі діалогу. Більш того, ініціатива має за мету утвердження практики діалогу між зацікавленими сторонами як способу прийняття будь-якого політичного рішення в окремих громадах чи містах. Роман Коваль – голова правління ІМіП – розповів, яким чином ініціатива буде втілюватись у життя, які можливі загрози та перспективи цього громадського задуму.

Романе, розкажіть про ініціативу, над якою працюєте зараз.

Задумуючи ініціативу «Вирішення конфліктів та подолання поляризації в Україні», ми мали на меті дві речі. По-перше, сприяти вирішенню спірних питань, які зараз існують у громадах України. По-друге, створити прецедент, який дасть життя новій моделі прийняття рішень. За цією моделлю конфліктні питання у громадах вирішуватимуться шляхом залучення мешканців цих громад. Рішення прийматимуться не особами, які знаходяться в місцевих органах влади, як у нас зараз прийнято і вважається нормальним, а так,  як у європейських країнах. Там  при вирішенні суспільно-важливих питань державні службовці повинні скликати мешканців громади і обговорити з ними, в чому полягає проблема, хто має до неї відношення та як, на їхню думку, ця проблема має бути вирішена, щоб задовольнити інтереси всіх зацікавлених сторін. Для цього планом ініціативи передбачена організація процесів діалогу. Це має відбуватись на першій стадії проекту. Коли діалоги матимуть успіх, який можна буде описати як конкретну історію, на прикладі якої можна повчитися, як краще проводити діалоги та приймати рішення,
залучаючи мешканців громад, ми публікуватимемо їх. Фактично, це розвиток демократії участі. Не прямої участі, яка зараз існує в країнах Заходу в формах, наприклад, електронного голосування, а такої участі, за якої кожен громадянин може реально впливати на прийняття рішень не лише через голосування, а й шляхом обговорень. Рішення не повинно бути рішенням певного державного службовця, а й рішенням громадян. Існує західний досвід таких ініціатив, а також досвід впровадження схожих проектів в Інституту миру і порозуміння, коли він був ще Українським Центром Порозуміння. Зокрема, досвід розвитку практик примирення між потерпілими і правопорушниками.  Усі казали, що в Україні, з огляду на особливості законодавства, менталітету та таке інше, ця практика примирення «не приживеться». Але зараз у нас кращі результати, ніж у таких країнах як Румунія, Литва, Латвія, Молдова! Це дає нам підстави стверджувати, що й впровадження практик діалогу буде успішним.

Як гадаєте, чи справляться громадські активісти з завданням провести діалоги в регіонах?

У нас немає побоювань. Наші партнери вміють це робити і ми впевнені в тому, що вони можуть проводити діалоги.

Які перепони можуть з’явитись на шляху втілення ініціативи?

Завжди є об’єктивні перепони на шляху до мети. Особливо в ситуації, коли суспільство фактично розділене. Те, що ми перебуваємо у стані воєнного міждержавного протистояння, ще не означає, що в країні немає внутрішніх розбіжностей. В Україні громадськості притаманні сумніви, чи рішення, які приймаються, є правильними. Ініціатива зможе трансформувати механізм прийняття рішень на місцях, а отже, відродити довіру до прийнятих рішень.

Також у наших людей недостатньо досвіду самоуправління і розуміння того, що є важливим.  Маємо нестачу навиків управління навіть власним будинком (про це говорить досвід створення ОСББ). Не кажучи вже про прийняття місцевих рішень. Навчитись бути господарем свого будинку, міста, життя – це непростий і довгий процес. І люди навчаться це робити лише разом під час участі в діалозі, під час обговорення проблемних питань.

Що означає для Вас цей проект?

Перш за все, це велика відповідальність. Для команди Інституту миру і порозуміння й, зокрема, для мене  – це наступний крок у персональному розвитку. Якщо ця ініціатива буде вдалою, вона може змінити життя всієї країни. Змінити систему відносин між владою та громадянами. Може зникнути звичне для нас розуміння «ми їх обираємо, а вони кажуть, що нам робити». Влада, в свою чергу, не буде робити вигляд, що дослухається до думки громадян та запрошує їх до обговорення лише для того, щоб приспати увагу. Державні органи краще розумітимуть, яке рішення оптимальне в цій ситуації, відображає інтереси усіх зацікавлених сторін і запобігає виникненню непорозумінь. Це професійний підхід, він сприяє розвитку громад, ідей, покращенню розуміння сутності демократії. Однак спочатку це непросто.

Що Ви б порадили своїм колегам, які проводитимуть діалоги в регіонах?

Коли ми створювали команду активістів для проведення діалогів у регіонах, ми шукали досвідчених людей, які мають певні навики у вирішенні конфліктів і прийнятті рішень. Основна порада, яку я свого часу відкрив і для себе, – не потрібно вважати, що все залежить тільки від тебе, що ти тут головний, маєш усім допомогти і вирішити всі проблеми. Варто розуміти, що ти інструмент в руках вищих сил, фатуму. Ти маєш робити максимум того, що від тебе залежить, а відбудеться те, що має відбутись. Все одно відповідальність за прийняття рішення лягає на людей. А ти робиш все, щоб посприяти прийняттю рішення. Якщо люди не бажають вирішення конфлікту, то він не буде вирішений. Така установка допомагає не розчаровуватись, бути менш амбіційним і не тішити себе. А ще потрібно пам’ятати про цінності, заради яких ти ведеш діалог, вони мають бути дороговказом.

http://ipcg.org.ua/?p=703#more-703