Ігор Коліушко, голова правління Центру політико-правових реформ

Як пов’язані між собою такі поняття як «демократія» і «економічне зростання»?

Я думаю, що існує певний поріг, критичний рівень соціального забезпечення, після досягнення якого людина здатна у повній мірі бути відповідальним членом суспільства. Який це рівень? Це рівень, приблизно необхідний для елементарного забезпечення життєвого відтворення. Тобто, це те, що забезпечує людині місце проживання, харчування, придбання одягу, виховання дітей та охорону здоров’я. На ці витрати люди повинні мати гроші, і при цьому повинен залишатися хоча б невелика сума. У такій ситуації людина почувається впевнено, вона знає, що не втратить забезпеченості за цими основними потребами, і тому починає бути не просто мислячою істотою, а членом суспільства. За виконання цієї умови людина здатна цікавитись новинами, ходити до театру чи кіно, активно спілкуватися з широким колом друзів, бути громадським діячем, активно і свідомо брати участь у виборах – тобто з’являється вільний і свідомий громадянин, який є носієм і фундаментом демократії.

Якщо ж доходів не вистачає для забезпечення основних потреб людини, то дуже проблематично очікувати, що в суспільстві будуть активні громадяни. А якщо у державі більшість громадян не є свідомими та активними, то ніколи не буде демократії в повній мірі. Можуть бути лише якісь її елементи, і то в зародковому стані. Тому, на жаль, демократія залежить від рівня економічного розвитку суспільства.

Кажуть, що демократія здає в світі позиції, але що прийде їй на зміну? Чи пов’язана криза демократичних країн з тим, що сама форма демократичного правління не є ефективною в наших реаліях?

Це глобальна проблема над якою сьогодні ламають голову тисячі людей. Звичайно, я не можу дати на неї переконливу і ґрунтовну відповідь. Тому обмежусь лише деякими міркуваннями.

Я думаю, що період після Другої Світової Війни, який ми порівняно добре знаємо, вчить нас того, що ніякий, навіть дуже добре організований суспільний устрій, не може існувати безмежно довго.

Добра організація суспільства завжди засновується на суспільній згоді, злагоді, домовленостях, на громадянському контракті. Найкращі зразки демократії, які ми спостерігали, нам демонстрував Західний світ у період 1970–80-их років. Їхня демократія і той суспільний лад були засновані на тому, що, по-перше, було покоління людей, яке пережило страшну війну, люди знали, що таке тоталітаризм, і вони не хотіли його повторення. По-друге – вони бачили реального ворога за залізною завісою, який погрожував їм чимось подібним. І ця наявність ворога, це протистояння в двох-полярному світі, – були найкращим стимулом для того, щоб люди згуртовувались і підтримували свій демократичний режим, який у них витворився.

Після падіння залізної завіси відбулося кілька важливих речей. По-перше, пропав ворог. Люди на Заході перестали когось боятися, з’явилося відчуття, що немає загрози і немає ніякого значення, як живе і поводиться кожна конкретна особа. По-друге, – з’явилося вже третє покоління людей, які не знали війни. Фактично, вже дорослі онуки тих, хто закладав основи демократії, хто будував демократичне суспільство, яке ми бачили, яким всі так захоплювалися. А онуки, тобто третє покоління, як мені здається, вже не відчувають відповідальності за той суспільний договір, який уклали їх діди і бабусі, – навіть не батьки, а батьки їхніх батьків. І тому, відбувається ерозія суспільства, суспільних устоїв. По-третє – світ став більш відкритим, світ є глобалізованим, і коли менш розвинена його частина намагається навчитися чогось доброго у більш розвиненої, то при цьому об’єктивно відбувається і зворотній вплив — більш розвинена частина засвоює негативні моделі поведінки від менш розвиненої частини світу.

Наприклад, у Німеччині, Швеції, Норвегії в 1970–80-і роки люди могли не зачиняти дверей. У цьому не було потреби. Я трошки перебільшую, але рівень безпеки в містечках і селах був такий високий, що люди дійсно часом не зачиняли дверей. У Норвегії на дорогах ставили якісь яблука чи ягоди, чи гриби на продаж, – ціну писали на листочку і тут же ставили мисочку для грошей, і ніхто ніколи не забирав щось, не поклавши грошей, не кажучи вже про те, щоб просто зупинитися і забрати гроші.

Коли в 1990-ті роки почалося масове переселення людей, особливо зі сходу на захід, зростання міграції з півдня на північ – всі ці речі зруйнувалися. Сьогодні, кажуть, уже ніхто не ставить у Норвегії так вільно на продаж свою садовину чи городину. В Німеччині сьогодні купують броньовані двері в квартири і таке інше. Тобто, всі ці речі говорять про те, що суспільство не може бути вічно однаковим. Постійно відбуваються якісь зміни, і вони не завжди на краще. І ці зміни, звісно, впливають на демократію.

По-четверте, “суспільство загального блага” західного взірця також почало руйнуватися. Особливо це стало помітним у час фінансової кризи 2008-2010 років. Зростає соціальне розшарування, тобто найбагатші багатіють, перетворюючись на олігархів, а всі решта бідніють.

Все це, без сумніву, має пряме відношення до демократії. Тому що демократія – це стан, коли більшість не просто приймає рішення, а робить це відповідально. Коли рішення більшості є обґрунтовані, вони враховують інтереси меншості. А тому меншість довіряє тій більшості, яка вирішила за неї, а не озлоблюється проти неї.

Все це почало потрошки руйнуватися в 1990-ті роки. Особливо цей процес прискорився з розвитком інформаційних технологій. Раніше виборчі технології були побудовані таким чином, що політики впливали на політичних чи громадських активістів, а вже вони агітували широкі верстви виборців. Адже інформація поширювалася по стратах. З розвитком телебачення та Інтернету інформацію кожен отримує персонально. Втратилася зв’язуюча ланка в особі інтелектуалів між політиками і виборцями. Виборці воліють приймати рішення самостійно, незважаючи ні на які авторитети, а відтак у політиці став домінувати популізм. Тому що широкі маси виборців не можуть кваліфіковано оцінити, вірити тій чи іншій обіцянці чи ні. Обіцянка може бути гарно «загорненою», наче в якийсь кольоровий папірець, бути привабливою, але насправді вона нереалістична, а значить є обманом. В результаті, в останні роки різко знизилася якість політичної еліти. Почали домінувати популісти, ті, хто вміють гарно організувати виборчу кампанію, а потім, прийшовши до влади, не вміють добре керувати країною.

Це такі загальні тенденції, які відбуваються з демократією в світі, у першу чергу в західному світі, який більш розвинений, йде попереду і, фактично, показує нам орієнтири і загрози майбутнього.

Все, про що я говорив, стосується і Західної Європи і Північної Америки, і Австралії. Те, що називається західний світ. Всі інші – лише пробують у тій чи іншій мірі наслідувати зразки демократії, які були сформовані в цих країнах, або вигадують щось своє.

От, наприклад, Китай не хоче наслідувати демократію, він каже, що йому і так добре, він живе за відсутності багатьох, здавалося б, найелементарніших ознак демократії, – там навіть не працює «фейсбук» і «твіттер», не кажучи вже про свободу висловлення поглядів і такого іншого. Але вони так живуть, і їхня політична еліта вважає, що так правильно, і вони не ставлять за мету будувати демократію.

Інший приклад – ісламські суспільства. Вони так само намагаються знайти свої варіанти розвитку, засновані на законах шаріату, які не можуть бути повною мірою об’єднані з усіма засадами демократії, наприклад у тому, що стосується рівноправності чоловіків і жінок і багатьох інших моментів, таких, скажімо, як еротика у мистецтві.

Я думаю, що у даному випадку немає неподоланного протиріччя між ісламським і західним світом. І ті, і ті можуть жити в умовах демократії – просто вона може бути дещо різною. Треба брати до уваги не якісь зовнішні вияви, а принципові засади і трансформувати їх з урахуванням їхньої релігійної моральності, яка домінує, наприклад, в Ірані.

Проблема однак в тому, що дуже часто релігійною моральністю виправдовують бажання утверджувати не демократію, а авторитарний режим. І в тих арабських країнах, де правителі були незмінними по 30–40 років, ситуація не є результатом ані демократії, ані шаріату, – це просто узурпація влади, і вона так само закінчується в ісламських країнах, як і в інших.

Таким чином, можна підсумувати, що демократія в світі зазнає серйозного випробування. Але я не думаю, що це призведе до загибелі демократії. Я вірю, що результатом буде лише трансформація демократії в якусь нову форму, більш пристосовану до умов інформаційного суспільства ХХІ століття.

Чому в Україні демократія не отримала свого розвитку? Що з демократичних надбань у нас все ж таки є?

Що стосується нашої країни, то тут трошки інші проблеми. По-перше, на момент здобуття і незалежності, і можливості для побудови демократії, ми були до цього слабо готові. Ми не мали сильної національної інтелектуальної еліти, вона була знищена за радянських часів. Місію організації державного життя взяли на себе ті, хто до неї був дуже слабо готовий, – колишня партійна номенклатура, промислова номенклатура, частина наукової та творчої інтелігенції. І кожна з цих груп не мала ні досвіду, ні навіть теоретичних знань, щодо будівництва та функціонування демократії.

По-друге – ми виявилися дуже поганими учнями. Ми не кинулися до книжок чи інших джерел інформації. Звичайно, були винятки, але лише поодинокі, коли люди хоч щось пробували читати, слухати, набувати досвіду за кордоном. А більшість – лише повторювали те, що вони знали з власного досвіду. Тобто, продовжували відтворювати радянський спосіб життя.

І по-третє – ми виявилися дуже недовірливими до Заходу, не всі, звичайно, але значна частина наших громадян. У нас не було переконливого консенсусу щодо європейської інтеграції, такого як у наших західних сусідів і в Балтійських державах. Це призвело до того, що замість дивитися, як працює демократія у них, і швиденько вчитися, адаптувати цей досвід у нас, – ми весь час займалися дискусіями: а чи спрацює це у нас, а чи не спрацює. І от на це у нас пішли роки, і в результаті за 20 років ми так мало досягли в освоєнні демократії, в розбудові демократичних інститутів і функціонуванні суспільства.

Чи є у нас демократія сьогодні? Немає, на мій погляд, точних критеріїв, щоб взяти і поміряти наявність демократії. Якщо термометр показує 36,6 градусів, то це нормальна температура тіла людини, якщо менше чи більше – то це уже нездорово. А з демократією все значно складніше.

Я думаю, що у нас, принаймні до недавнього часу, все-таки більшість основних інструментів для демократії були в наявності. Насамперед, це свобода особи, свобода висловлювань поглядів, право на об’єднання, на демонстрації і таке інше. Друге – це політичні партії. Їх система спотворена, але, в принципі, вона швидше є, ніж її немає. Більш-менш чесними також були вибори, – за деякими винятками у 2003-му і перших турів виборів 2004-ого року, коли з цим були гострі проблеми. Результати інших виборів, в основному, відповідали волі виборців. Був вільний парламент і місцеве самоврядування, яке хоч і з проблемами, але все ж давало певні можливості для самоорганізації громадян.

Таким чином, можна сказати, що до минулого року в Україні була в наявності більшість елементів, необхідних для функціонування демократії. Вони не всі були досконалими, але були в наявності, а значить можна було сказати, що ми були демократичною країною.

На сьогодні, мені здається, ми дуже інтенсивно втрачаємо ці ознаки демократії. У нас у 2010–2011-му почалися проблеми зі свободою вираження поглядів, з’явилися ознаки цензури. У нас з’явилися проблеми зі свободою демонстрацій, мітингів, пікетів, появилися політичні судові процеси. У нас з’явилися проблеми з виборами, у нас зведений до пародійного стану парламентаризм. А місцеве самоврядування залишилося на тому зародковому рівні, на якому воно і було, тому воно нічим і не доповнює цю картину згортання демократії.

Отже, ще рано казати, що ми вже зовсім не демократичні, але, принаймні, ознаки демократичності у нас стали надзвичайно слабкими.

Чи є майбутнє у демократії в Україні?

Звичайно, я переконаний, що є. Якби я в це не вірив — не займався б тим, чим займаюся, не працював би в аналітиці у сфері публічного права. Демократію не дарують, її треба завойовувати тяжкою працею. За неї треба боротися, і це стосується всіх громадян України.

Найбільші вороги нашої демократії – це неосвіченість, лінь і патерналізм громадян. Між ними важко провести межу, бо освічена людина ніколи не буде патерналістом. У свою чергу лінь заважає нам і підвищувати освітній рівень, і працювати на громадській ниві, щоб компенсувати недоліки нашої державної організації. Якби ми поступово долали цих трьох наших ворогів, – ми б наближалися до демократії.

Бесіду вела Євгенія Сизонтова

Читать целиком: http://dialogs.org.ua/dialog.php?id=132&op_id=2001#2001